Характер порушень прав журналістів і зміст інших конфліктних ситуацій в медіа-сфері, які відбулися упродовж минулого року, великою мірою визначалися ситуацією найгострішого за всю історію сучасної України політичного протистояння. Готуватися до цього протистояння тепер уже колишня влада почала задовго до президентських виборів-2004. Оскільки конституційний термін перебування на посаді президента Леоніда Кучми добігав кінця, то перед чинним на той час режимом постала необхідність вирішити проблему збереження при владі. Не вдаючись до детального аналізу стратегій, до яких колишня влада вдавалася для досягнення цієї мети, зауважимо – однією із найголовніших стратегій було забезпечення тотального інформаційного домінування. Більше того, створення (за визначенням експертів інтернет-проекту "Телекритика") Єдиної Дезінформаційної Системи. Оскільки реальний стан речей в українській державі аж ніяк не міг гарантувати електоральної підтримки чи самому Кучмі, чи лояльному до нього наступникові, ставку було зроблено на те, щоб за допомогою маніпулятивного впливу мас-медіа консервувати в українському суспільстві стан суспільної пасивності, недовіри до фундаментальних засад демократії та можливості громадян впливати на політичні процеси – і вже на цьому фоні безболісно просунути в президентське крісло потрібного кандидата.

Повномасштабне здійснення такої стратегії розпочалося ще в ході парламентської виборчої кампанії 2002 року. А досягло апогею в ході минулорічної президентської кампанії. Хоч по суті намагання встановити тотальний контроль за медіа було лише концентрованим проявом тих традиційних, ще з радянських часів, підходів до засобів масової інформації, як до "колективного пропагандиста та агітатора". Нетривалий період бурхливого розвитку незалежних демократичних ЗМІ на початку 90-х, досить швидко змінився на часи контрольованості та чіткого виконання "вказівок згори".

Так чи інакше, "левова частка" порушень та конфліктів минулого року була продиктована саме міркуваннями політичного протистояння. Автори моніторингу спеціально не визначали відсоток конфліктних ситуацій політичного характеру, але за загальними оцінками його можна оцінити у 75-80%.

За підсумками моніторингу, який проводився фахівцями Київської незалежної медіа-профспілки, протягом 2004 року було зафіксовано 443 конфліктних ситуації пов’язаних з мас-медіа і журналістами. Цю цифру навряд чи можна вважати вичерпною, тому що, на жаль, значна частина випадків цензури, тиску на журналістів та різноманітних порушень їхніх прав залишаються "в тіні". Така ситуація, серед іншого, пояснюється тим, що практика цензурування, адміністративного тиску та суто пропагандистського, маніпулятивного використання переважної частини українських ЗМІ, (в першу чергу – інформаційно–політичних блоків телевізійного мовлення та громадсько-політичних видань), давно перетворилася на рутинне явище і далеко не завжди стає надбанням громадськості.

Якщо вести мову про найбільш відверту форму порушення прав журналістів - напади на журналістів, то таких випадків зафіксовано – 54.

У більшості цих випадків протиправні дії по відношенню до журналістів та працівників ЗМІ і до самих ЗМІ були пов’язані саме з їх професійною діяльністю. Домінуючим мотивом цих дій традиційно було невдоволення влади чи інших пов’язаних із владою структур, або незалежною позицією ЗМІ чи окремого журналіста, або, навпаки - їх надмірною ангажованістю політичними опонентами.

Уже початок минулого року показав значне зростання тиску на журналістів саме в регіонах. Це, з одного боку, свідчило про те, що владні і політичні структури вловили тенденцію подальшого росту впливовості регіональних ЗМІ і тепер приділяють значно більшу увагу створенню системи контролю за місцевою інформаційною сферою. З іншого боку, матеріальне становище місцевих ЗМІ не дозволяє їм займати незалежну позицію і забезпечувати власне існування без бюджетних чи політичних субвенцій. Як наслідок, ЗМІ і власне журналісти змушені ставати на бік тієї чи іншої сили у інформаційних війнах загальнодержавного і місцевого рівня – і, відповідно, частіше потрапляти у становище заручників чи жертв.

Якщо аналізувати всі випадки нападів на журналістів, то слід зазначити, що органи дізнання з надзвичайною неохотою кваліфікують їх, як пов’язані з професійною діяльністю. Не виключено, що такий підхід правоохоронних органів стимулює зловмисників використовувати у ході замахів на журналістів спроби імітації пограбування, нещасних випадків, злісного хуліганства, тощо. У таких ситуаціях встановити справжні мотиви злочину надзвичайно складно.

Вагомим фактором, який сприяє посиленню тиску на журналістів та мас-медіа в регіонах є низький рівень (а то й повна відсутність) корпоративної самоорганізації місцевих журналістських середовищ. Це не дає змоги вести організований журналістський спротив, завдяки якому, скажімо, на столичному рівні вдавалося - хоча б частково й епізодично - запобігати особливо одіозним формам тиску на ЗМІ.

Ще один важливий момент. Моніторинг та аналіз виїздів Групи швидкого реагування Київської незалежної медіа-профспілки показує, що досить часто гучний резонанс навколо тиску на журналістів використовується людьми, яких з дуже великою натяжкою можна назвати професійними журналістами. Часто за іміджем "правдошукачів" приховуються банальні "піарники", інформаційні "кілери", а буває – і просто люди з сумнівною репутацією. Мало того, що такі ситуації дискредитують професійне середовище, вони, що найважливіше, призводять зрештою до того, що реальні, діючі журналісти, часто не можуть скористатися захистом як на законодавчому, так і на корпоративному рівні.

Безперечним "лідером" серед порушень прав журналістів була відмова у доступі до інформації. Таких прикладів зафіксовано – 112. Тенденція наростання щомісячної кількості цих порушень прямо залежала від наближення періоду виборчої кампанії і сягала апогею безпосередньо у дні голосування. Причому йдеться не лише про три тури голосування в ході президентських виборів.

Перший "пік" був зафіксований у квітні минулого року – під час проведення чергових виборів мера Мукачевого.

На цьому епізоді варто зупинитися дещо докладніше, оскільки ставлення до преси, продемонстроване владою і певними представниками зацікавлених політичних сил під час мукачівських виборів, стало дуже показовим і надалі в різних формах і з різною інтенсивністю мало місце уже в ході осінніх голосувань.

Методи "роботи з пресою" у Мукачевому вразили не стільки особливою оригінальністю, скільки абсолютно відвертою, неприхованою зневагою до закону, яку проявила місцева влада (за повною підтримкою столичних можновладців) – йдеться як про виборче законодавство, так і про законодавство інформаційне.

Схема ізоляції представників ЗМІ від інформації про хід виборчої кампанії та ходу голосування у Мукачевому була надзвичайно простою, вона не передбачала жодних технологічних хитрощів. Значна кількість представників ЗМІ, які прибули до Мукачева за кілька днів до дня голосування елементарно не допускалися у приміщення територіальної виборчої комісії. Приміщення просто блокувалося посиленим нарядами міліції, які посилалися на відповідне розпорядження голови ТВК. Зв’язатися з самим головою ТВК було неможливо, офіційних відмов не було, вручити скарги на перешкоджання журналістській діяльності фактично не було кому. Не залишалось нічого іншого, як складати відповідні акти про порушення і звертатися до суду з оскарженням дій ТВК.

Логіка "закритого режиму" роботи ТВК була зрозуміла. Напередодні виборів ангажована територіальна комісія очікувала рішення зверху про зняття кандидата від опозиційної "Нашої України". Пізніше, коли це не вдалося зробити, ТВК отримала вказівку про фальсифікацію виборів. Ясно, що ці протизаконні дії зовсім не передбачали вільного доступу преси. Детальніше – про схему інформаційного блокування. Безпосередньо у день голосування вони допуск преси на виборчі дільниці був відносно вільний. Відносно – оскільки, ті хто контролював ситуацію на дільницях від влади, досить чітко відділяли, так би мовити, "реальних" журналістів, від спостерігачів, багато з яких в силу законодавчих бар’єрів, були змушені виконувати свої функції під прикриттям журналістських посвідчень. Саме вони в більшості випадків стикалися з фактами погроз, силового тиску, виведення з приміщень.

Після закінчення голосування, за єдиною командою, знову був включений "механізм" блокування – тепер уже як приміщень дільничних комісій, так і тервиборчкому – за участю представників місцевого криміналітету. Певний спалах активності народних депутатів, спостерігачів, частково - і представників ЗМІ у цей момент був уже запізнілим. Спроби ж представників преси отримати доступ до суспільно важливої інформації про підсумки виборів – були вже приречені на невдачу.

Фактично таку ж саму модель "закритого інформаційного режиму" влада планувала застосувати – і в різних формах застосувала - вже під час першого і другого (визнаного недійсним) турів президентських виборів.

До найбільш поширених порушень також можна віднести такі, як відключення від ефіру, відмова в друці, вилучення та скупка тиражу. Всі ці проблеми практично стовідсотково стосувалися опозиційних і незалежних телекомпаній та видань. Форми тиску були різноманітними. Від використання умовно законних важелів – на зразок податкових претензій, пресингу з боку інших контролюючих органів, ліцензійних проблем, розриву орендних договорів, заборон санепідстанцій, відмов у друці з причин начебто надмірної завантаженості типографій, обмеження доступу до передплати та придбання до відверто силових заходів – несанкціонованих вилучень тиражів опозиційної преси міліцією, підпалів, нищення кабельного господарства компаній-ретрансляторів та кабельних операторів, зрештою, просто елементарне виключення електроенергії в регіонах під час трансляцій "5 каналу" чи ТРК "Ера".

Кілька типових прикладів. З фактом відмови у наданні друкарських послуг зіткнулася редакція донецького опозиційного видання – тижневика "Остров". Видавництво газети "Донбас" повідомило редакцію більше не друкуватиме газету.

У листі причиною відмови названа велика завантаженість устаткування та регулярна поломка друкарських верстатів. Директор типографії у телефонній розмові з редактором "Острова" повідомив, що жодних причин, крім технічних, для розірвання угоди з видавництвом немає.

Пізніше, "Острову" відмовили в друці зі схожою аргументацією ще 14(!) типографій – не лише на Донеччині, але й в сусідніх областях.

У кабельних мережах переважно східних та південних областей були зафіксовані відключення мовлення єдиного опозиційного телевізійного каналу – "5 канал". Відключення туманно мотивувалися або технічними або "господарськими" проблемами.

Вельми резонансним стало відкриття кримінальних справ проти керівників найбільшого оператора кабельного телебачення в Києві – компанії "Воля". Їм інкримінувалася неліцензійна діяльність, зловживання службовим становищем та розповсюдження порнографії. Столична прокуратура порушила 3 кримінальні справи за поширення порнографії. Натомість, на думку багатьох експертів відкриття кримінальної справи базувалося на претензіях політичного характеру. На цю думку, зокрема, наштовхує той факт, що попри те, що діяльність "Воля" здійснює вже давно, кримінальна справа з’явилася саме тоді, коли "Воля" розпочала у своїх мережах трансляцію парламентського каналу, а дещо раніше і трансляцію опозиційного "5-го каналу".

У середині минулого року (травні-червні) моніторинг зафіксував певний кількісний спад порушень прав журналістів. Звісно, про системні зміни у медійній сфері не йшлося. На думку авторів моніторингу, яка згодом підтвердилася, у цей період ситуацію з одного боку можна було охарактеризувати виразом "затишшя перед бурею", коли головні учасники президентських перегонів зараз остаточно визначаються у своїх стосунках, як з підконтрольними, так і з незалежними ЗМІ і тимчасово утримувалися від різких дій, уникаючи, таким чином, конфліктів.

З іншого боку, підготовка до виборів значною мірою стимулювала "дисциплінованість" і самих мас-медіа (у першу чергу - регіональних). Взагалі, найбільш тривожною ситуація навколо медіа традиційно складалася не там, звідки ми отримували інформацію про порушення різного роду, а там звідки така інформація не надходила. Практика показує, що відсутність інформації про порушення прав журналістів чи інших конфліктних ситуацій в медіа-сфері свідчить зовсім не про сприятливу атмосферу для свободи слова. Навпаки, як правило, таке "затишшя" означало, що місцевому начальству або вдалося "вишикувати" місцеві ЗМІ, або, принаймні, локалізувати існуючі конфлікти.

Утім, з початком у липні 2004 президентської кампанії тиск на пресу знову посилився і ця негативна тенденція зберігалася практично до початку "помаранчевої революції". Разом з тим, загальна кількість конфліктів залишалася приблизно на "довиборчому" рівні, а в порівнянні з деякими попередніми місяцями навіть дещо нижчою.

Загострення політичного протистояння парадоксальним, на перший погляд, чином вплинуло на кількісні показники деяких видів порушень – зокрема фактів цензури, погроз журналістам і нападів на журналістів. Неадекватна кількість публічно зафіксованих порушень щодо мас-медіа – скажімо, за серпень став відомим лише один факт цензури в одному з регіональних видань – пояснюється перш за все посиленням адміністративного ресурсу і все тією ж передвиборчою мобілізацією самих журналістів, змушених в умовах інформаційних воєн забувати про професійні стандарти. Безперечно, фактів застосування цензури було б зафіксовано набагато більше – якби самі працівники ЗМІ набралися сміливості їх оприлюднити. Йдеться при цьому не тільки про ЗМІ, контрольовані владою, але й опозиційні.

Оскільки і ЗМІ, і самі журналісти – в першу чергу, регіональні - переважно визначилися в свої пріоритетах у ході президентських перегонів, то головний конфлікт проходив між намаганнями влади забезпечити ефективне інформаційне блокування головного опозиційного кандидата і навпаки – спробами опозиції знайти шляхи комунікації з виборцями.

Заради об’єктивності треба зазначити, що проблеми для журналістів створювали не лише представники влади (хоч вони мали у цій справі безумовну перевагу). Як бувало і раніше, претензії до мас-медіа (зокрема в судовому порядку) висловлюють і представники опозиційних політичних сил. Це й не дивно, якщо врахувати ту роль, яку доводиться виконувати в політичній боротьбі багатьом ЗМІ і журналістам. Наприклад у серпні, з трьох зафіксованих випадків нападів на журналістів два були пов’язані з опозиційними політиками. Ці випадки активно розкручувалися у провладних ЗМІ, хоча й без детального аналізу ситуації та надання можливості публічних пояснень іншій стороні.

Судові позови до журналістів та ЗМІ досить широко використовувалися головними політичними опонентами. Але тут існувала суттєва різниця у підходах. Опозиційні кандидати та їх команди переважно намагалися з допомогою судових рішень якимось чином протистояти інформаційному пресингу та маніпулятивним технологіям з боку провладних телеканалів. Але навіть не зважаючи на сприятливі рішення судів їм практично не вдавалося добитися їх виконання. Натомість, з боку влади простежувалось намагання використати тиск через суд задля усунення з інформаційного поля нечисленні інформресурси опозиції.

Судові позови та процеси, що стосувалися мас-медіа, у передвиборчу пору також виконували роль елементів виборчих технологій. Втім, на успішне завершення судових розглядів на свою користь дочекалися майже виключно ті кандидати, які попри декларовану опозиційність були визнані політичними експертами, як виконавці спеціальних ролей у технологічній "партитурі" діючої влади. У той же час, опозиційний лідер Віктор Ющенко попри десятки поданих позовів досяг лише кількох сприятливих судових рішень – навіть в ситуаціях, коли стикався з відвертими порушеннями у ЗМІ щодо себе. Чисельні звернення з боку опозиційного лідера Віктора Ющенка за фактами порушення виборчого законодавства, наприклад, загальнонаціональними телеканалами, залишаються не те що без позитивного вирішення, а часто тривалий час і без розгляду.

Чимала кількість судових позовів використовувалась як доволі традиційний засіб тиску, або, навіть, як засіб ліквідації опозиційних чи незалежних ЗМІ. Одним з найбільш резонансних прикладів саме такого використання судового позову була історія з "5 каналом". Незадовго до 31 жовтня були арештовані банківські рахунки цього опозиційного телеканалу за позовом народного депутата Володимира Сивковича.

Рахунки було заарештовано після рішення Печерського районного суду про попередній арешт рахунків власника каналу, народного депутата, члена фракції "Наша Україна" Петра Порошенка і його особистого майна, а також арешт рахунків "5-го каналу". Як повідомляє низка інтернет-видань, таке рішення було прийнято через відмову Порошенка принести публічні вибачення Сивковичу. За словами гендиректора каналу Івана Адамчука, «5 канал» пропонував Сивковичу ефірний час і приніс всі необхідні вибачення зі свого боку. Арешт рахунків призвів до акції протестного голодування працівників "5 каналу", які вважали судове рішення спробою ліквідувати або заблокувати роботу одного з небагатьох телеканалів, який дозволяв собі надавати суспільству об’єктивну інформацію.

У заключний період виборчої кампанії масштаб тиску на опозиційні ЗМІ сягнув свого піку. Практично до самого дня другого туру голосування влада широкомасштабно використовувала різноманітні форми тиску на мас-медіа. Спершу - для забезпечення безперешкодного впровадження у масову свідомість маніпулятивних заготовок своїх політтехнологів і відповідно – інформаційного блокування опозиційних політиків.

Безпосередньо перед виборами – особливо їх другим туром – влада дещо змінила пріоритети і зробила головну ставку не стільки на тотальну пропаганду і використання маніпулятивних інформтехнологій, скільки на жорстке застосування адміністративних важелів, які мали забезпечити фальсифікацію на користь провладного кандидата. Тепер тиск на ЗМІ був потрібен для того, щоб застерегтися від публічного розголошення численних фактів кричущих фальсифікацій та спробувати звичним шляхом інформаційних спецоперацій легітимізувати спотворений результат та кандидата, якого вивели вперед шляхом обману.

Засоби для досягнення цих цілей не особливо вибиралися – у хід йшли підпали типографій, знищення тиражів опозиційних видань, відключення в регіонах опозиційних каналів (для чого навіть приймалися, по суті протизаконні рішення місцевих органів влади). Здійснювався також безпрецедентний тиск на представників ЗМІ, як у ході кампанії, так і безпосередньо під час процесу голосування та підрахунку голосів. Системне використання технологій фальсифікації результатів виборів передбачало максимальне блокування доступу на виборчі дільниці та до виборчих комісій не тільки спостерігачів чи членів комісій від опозиційних кандидатів, але й журналістів. "Мукачівська" практика була перенесена на загальнонаціональний рівень і набрала ще більш жорсткого характеру. Якщо раніше процес фальсифікацій відбувався передусім на етапі підрахунку голосів (як це було в тому ж Мукачевому), то на президентських виборах фальсифікації здійснювалися ще й протягом дня голосування – йдеться про зловживання з відкріпними талонами, голосування на дому і елементарне вкидання бюлетенів.

Зрозуміло, що задля приховування цих зловживань представникам преси чинилися всілякі перешкоди в доступі на виборчі дільниці. Відмова в доступі до інформації – це порушення стало "хітом" жовтня і листопада саме "завдяки" виборчим махінаціям. За жовтень-листопад нами зафіксовано 64 таких випадки (йдеться лише про випадки, які стали відомими і були відображені у ЗМІ). Симптоматично, що більшість таких порушень зафіксовані у тих регіонах, де спостерігалася найбільша кількість порушень та фальсифікацій – у Харківській, Сумській, Кіровоградській, Донецькій та Луганській областях.

Маємо також констатувати, що законодавча невирішеність питання про можливість контролю за виборчим процесом з боку громадських організацій знову стимулювала використання їх представниками журналістських посвідчень для доступу на дільниці. Тому чимала частина порушень щодо відмови у доступі стосувалася саме їх.

Загострення тиску на медіа призвело до посилення опору в журналістському середовищі. Цей процес, врешті-решт призвів до публічних заяв з боку групи журналістів провідних телевізійних каналів про незгоду надалі працювати в умовах тотальної цензури. Можливо дещо запізніла принциповість цієї позиції все ж заслуговує, на наш погляд, значно більшої поваги, ніж позиція тих топ-менеджерів, які задекларували свою відданість професійним стандартам лише тоді, коли потужні акції народного протесту зруйнували розрахунки фальсифікаторів. Ці заяви, до яких згодом приєдналися кілька сотень працівників інших телевізійних каналів, мали значний публічний резонанс і справили певний вплив як на громадську думку, так і на інформаційне наповнення телеканалів напередодні першого туру виборів президента і у проміжку між першим і другим турами.

Але позитивні зміни і деяке просування до стандартів професійної журналістики, яке відбулося напередодні та в ході обох турів голосування, відбулося далеко не тільки завдяки активності самих журналістів.

Основних зрушень в інформаційній політиці і змін у позиції топ-менеджерів провідних загальнонаціональних каналів вдалося добитися вже під впливом масових громадських протестів, які стали реакцією на масштабні та системні фальсифікації результатів виборів.

Саме народний спротив різко змінив ситуацію не лише в країні, але і у медійному середовищі, створивши умови для реального впровадження у практику журналістської роботи професійних стандартів неупередженості та об’єктивності.

Зміни, які відбулися в масовій свідомості українців, ментальна стійкість, яку вони проявили перед тривалими і систематичними маніпулятивними впливами, змушує до оптимістичних очікувань і щодо змін у медіасфері. Зараз, принаймні, складно уявити, що ближчим часом може відбутися "ренесанс" темникотворців.

"Оранжева революція" фактично зруйнувала спеціально створену і планомірно функціонуючу державну "машину" контролю над мас-медіа. Наслідком цього стала і певна зміна характеру конфліктів у інформаційній сфері, яку, може, ще важко вловити. Справді, якщо відкинути ті конфлікти, які прямо чи опосередковано стосувалися завершального етапу виборчої кампанії, то отримаємо цікаву картину. Кількість і зміст решти конфліктних ситуацій загалом можна вважати достатньо адекватними для звичайного функціонування преси, яка, без сумнівів, і в набагато демократичніших, ніж українське, суспільствах стикається із різноманітними ризиками - за визначенням перебуваючи на лінії неминучих суперечностей: між народом і владою, між особистістю і суспільством, між окремими особистостями, між законом і справедливістю.

Очевидно, що зміна політичної ситуації в країні, прихід до влади недавньої опозиції, одним із головних лозунгів якої було забезпечення свободи слова, створює передумови для радикального реформування медіа-сфери.

Результати нашого моніторингу дозволяють визначити кілька проблем, вирішення яких дозволить покращити ситуацію із забезпеченням прав і безпеки українських журналістів. Ми не будемо зупинятися на найбільш загальних напрямах реформ – таких, скажімо, як остаточне роздержавлення ЗМІ та створення суспільного мовлення. Хоча ясно, що, наприклад, поява в національному ефірі ефективно працюючого згідно з професійними стандартами суспільного ТБ мала б неабиякий вплив на принципи роботи комерційних телеканалів.

Ми ж коротко зупинимось на тих проблемах, які безпосередньо впливають на умови роботи кожного журналіста.

Очевидно, що головним завданням журналістського середовища буде подальший розвиток корпоративної самоорганізації. Створення нових і розвиток існуючих профспілкових об’єднань, налагодження їх ефективної роботи із захисту прав своїх членів – завдання №1 на найближчий час.

Друга проблема – законодавче впровадження європейського досвіду з визначенням статусу професійного журналіста - з відповідними гарантіями, правами і обов’язками. До речі, у Незалежної медіа-профспілки України є свої пропозиції щодо захисту професійного статусу журналістів. Для цього потрібно об’єднати зусилля разом з Національною спілкою журналістів України і ввести єдиний стандарт професійних журналістських посвідчень - "прес-карта". Разом з представниками інших великих об’єднань у галузі ЗМІ – особливо тими, які представляють власників чи менеджерів телебачення, радіо та преси, - потрібно створити Кваліфікаційну комісію, яка буде займатись видачею та обігом професійних прес-карт. Таким чином журналісти зможуть самостійно захищати свої права, взявши на себе певні зобов’язання щодо контролю за наданням прес-карт. Механізм функціонування прес-карт практично виключає можливість отримати прес-карту "по знайомству" або за допомогою хабара, тому що контролюватись цей механізм буде колективним органом. Передбачена і можливість вилучення прес-карти в журналіста у разі систематичного порушення норм професійної етики. Таке рішення може бути прийняте тільки після розгляду справи Комісією з журналістської етики, яка також є інституцією самоорганізації журналістів.

Запропонований механізм дозволить підсилити значення етичних стандартів для журналістів, прийнятих в усьому світі, зробить більш вагомою і роль Комісії з журналістської етики. А головне - позбавить політиків права втручатись в діяльність журналістів через важелі морального тиску.

Третя проблема, яку необхідно вирішити – законодавче оформлення вимог до власників ЗМІ публічного декларування редакційної політики видання, телеканалу чи радіостанції з встановленням конкретної відповідальності засновників та власників за їх недотримання – аж до позбавлення ліцензій і закриття.

Четверта важлива проблема – встановлення конкретної і невідворотної юридичної відповідальності чиновників всіх рівнів за перешкоджання журналістам в доступі до інформації. Попри масу публічних декларацій та достатньо значну кількість нормативно-правових актів, які, начебто, мали б забезпечувати відкритість влади, практика їх застосування поки що не стимулює бюрократичну систему до співпраці з пресою. Очевидно ця проблема, як і багато інших проблем медіа-сфери, потребує політичної волі керівництва держави та позитивних прикладів з боку найвищих посадовців – принаймні, для започаткування сталих демократичних традицій. Серед похідних від цієї проблеми – необхідність внесення змін у виборче законодавство, яке давало б змогу представникам громадських організацій контролювати виборчий процес і позбавило б їх необхідності прикриватися для цього журналістськими посвідченнями.

Нарешті, ще одна проблема – це проблема журналістської освіти. Рівень підготовки більшості молодих і не дуже журналістів свідчить, що багато з них просто не готові працювати у відповідності до професійних стандартів – як з точки зору фахових навичок, так і моральної налаштованості. Необхідне створення цілісної системи підготовки та перекваліфікації журналістських кадрів, орієнтованої саме на усталені у цивілізованому світі стандарти професії.

Увесь комплекс цих непростих для вирішення питань – це та ціна, яку українська журналістика змушена платити зараз за роки тотального контролю і цензури, коли і мас-медіа і журналісти розглядалися як безмовні виконавці маніпулятивних схем та "водопровідники" компроматних зливів.

Сьогодні журналістська спільнота України отримала, нарешті, шанс приступити до їх розв’язання. Шанс, який не можна втратити.